Платник податків. Без права на суд. Нюанси податкового законодавства України з 1 вересня 2015 року

Українським платникам податків після 1 вересня поточного року залишається тільки поспівчувати

Не знаю, чи існує в світі щось більш очевидне, ніж те, що право судового оскарження рішень / дій податківців є основним елементом механізму захисту прав і законних інтересів платника податків. Скажемо більше, гарантоване Конституцією право на справедливий суд лежить в основі побудови не тільки будь-якої справедливої ​​податкової системи, а й взагалі будь-якого демократичного суспільства. Скажемо більше: без права на суд ми не можемо говорити не лише про демократію, а й про легальну, білу економіку, існування якої не супроводжується репресивною податковою системою.

Однак  такі прості й очевидні речі, як бачитися, не цілком очевидні Міністерству фінансів України, яке в запалі реформаторського ентузіазму запропонувало ні багато ні мало: забезпечувати право на оскарження податкових нарахувань платником податків банківською гарантією або депозитом. Саме таку тезу чергового етапу перманентної української податкової реформи представлено у презентації Мінфіну, розміщеній на його сайті. І якщо інші положення реформи ще можуть бути предметом будь-якого обговорення (включаючи навіть одіозну спробу повернути назад реформу податку на прибуток — одне з небагатьох позитивних нововведень нової влади у фінансовій сфері), то пропозиція платнику податків внести в банк суму депозиту, відповідну оскаржуваному податковому нарахуванню як умову її оскарження  автора цих рядків змусило, без перебільшення, себе вщипнути: «чи це не сон?».

Ми практично не сумніваємося в тому, що творці нової серії українських податкових реформ не знайомі з практикою Європейського суду з прав людини, який, тлумачачи ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, чітко і однозначно вказав на те, що «будь-які обмеження права на доступ до правосуддя не можуть обмежувати його таким чином і в такій мірі, яка порушує саму його суть. Такі обмеження будуть відповідати п.1 ст.6 Конвенції тільки за умови, що вони мають законну мету і розумну співмірність між використаним способом і поставленою метою» (див. напр., Waite проти Канади, Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну, Levages Prestations Services проти Франції). У рішенні ЄСПЛ (Голдер проти Великобританії) від 21.02.1975 р. Європейський суд, ймовірно, передбачаючи творчість майбутньої української влади, прямо з глибини ХХ століть волає до майбутнього українського Мінфіну, формулюючи беззаперечно однозначний посил: «пункт 1 ст. 6 Конвенції стосується невід’ємного права особи на доступ до правосуддя, а отримання спеціальних дозволів на звернення до суду є прямим порушенням права доступу до суду».

Проте вірус фіскальної доцільності, переданий будь-якому, навіть найпросунутішому демократу, разом з посвідченням чиновника Міністерства фінансів, безповоротно позбавляє його будь-якої можливості бачити або чути речі хоча б побічно з цією самою доцільно не співвідносні, заодно стираючи з пам’яті будь-які не пов’язані з наповненням бюджету правові норми про захист прав людини.

Чого вже тут дивуватися незнанню фінансових «єврореформаторів» необов’язкових для нас рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14 травня 1981 року, згідно з якими «в тій мірі, в якій судові витрати складають явну перешкоду доступу до правосуддю, їх потрібно, якщо це можливо, скоротити або скасувати «.

Усвідомлюючи всю нікчемність зазначених джерел у порівнянні, скажімо, з рекомендаціями Міжнародного валютного фонду, не посоромлюся запитати: невже українські платники податків становлять настільки серйозну загрозу майбутньому фінансовому благополуччю країни, що їх треба знищувати навіть таким способом — позбавляючи права на «останнє» оскарження? Адже неспівмірність вимоги з основами побудови справедливої ​​податкової системи, як і невідворотна згубність його, очевидна.

У зв’язку з цим виникає питання — простий здоровий глузд … Де він? .. Хто остаточно позбавив його наше податкове задзеркалля? ..

Питання звучить ще більш риторично з урахуванням тієї ситуації, яка вже склалася у вітчизняній правовій системі з 1 вересня поточного року з оскарженням податкових повідомлень-рішень (ППР) платниками податків. Жаданий жерцями Мінфіну бар’єр для оскарження ППР вже встановлений. Встановлений на рівні судового збору за розгляд майнових позовів. Він тепер становитиме 1,5% від їх ціни без обмеження максимальної суми збору (як це було раніше). «Ну і що?» — скажете ви. Адже поняття «ціни позову» для адміністративних спорів, до яких відносяться і оскарження ППР, не визначене, а сам такий позов не може бути віднесений до розряду майнових в силу своєї правової природи. «А ось і ні!» — відповім я вам. Це нововведення має саме пряме відношення до оскарження ППР.

Адже згідно з листом ВАСУ від 18 січня 2012 р №165 / 11 / 13-12, звернені до суду вимоги про скасування рішення відповідача — суб’єкта владних повноважень, безпосереднім наслідком яких може бути зміна складу майна позивача, є майновими, а, отже, їх розгляд має оплачуватися виходячи з ціни позову. До таких ВАСУ, за дивною логікою посилаючись на Європейський суд з прав людини, відносить в першу чергу рішення про оскарження ППР.

І нехай захист прав на майно знаходиться поза сферою адміністративного судочинства, нехай саме по собі ППР породжує майнові наслідки для платника податку лише в сукупності з іншими факторами і нехай ЄСПЛ прямо в рішенні по справі «Феррдзіні проти Італії» вказує, що «податкові спори виходять за межі цивільного права і обов’язків, незважаючи на майнові наслідки, які вони обумовлюють для платника податків «… Для державного органу, ураженого вірусом фіскальної доцільності,  не існують здоровий глузд і обгрунтовані аргументи.

Звичайно, звернення в зв’язку з цим до одного з рішень Конституційного суду виглядає більш ніж наївно. Адже порушення Конституції у нас в країні ніколи не належало до переліку смертних гріхів державного службовця. Тим більше, що свою «як би» обов’язкову для виконання позицію суд висловив у вирішенні від 12 квітня 2012 г. — в період розквіту колишньої «злочинної» влади. Без надії бути почутим все-таки не можу втриматися від цитати: «гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, що звертаються до суду. Сплата судового збору є складовою частиною доступу до правосуддя, яке є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. Гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду «…

Як ви вважаєте, збір у розмірі 1,5% від найчастіше вигаданої податківцями суми донарахувань, зазначених у ППР, за розгляд позову до податкової, є помірним? А апеляційної, а касаційної скарги? ..

Таким чином, українським платникам податків після 1 вересня поточного року залишається тільки поспівчувати. З одного боку, вони вже повинні сплачувати судове мито у розмірі 1,5% від суми позову без верхнього обмеження, як це було раніше. З іншого — на них насувається черговий етап податкового «покращення» у вигляді введення банківської гарантії / депозиту як умови розгляду скарги платника податків. Зверніть увагу, яке єднання влади колишньої і сьогоднішньої в питанні позбавлення права на оскарження платника податків! І як далеко зайшов сьогоднішній Мінфін у реалізації громаддя планів Мінфіну старорежимного!

Ситуацію погіршує та обставина, що скорочення прав платника податків в його взаєминах з державою, схоже, набуває системного характеру. Практично непоміченим для фахівців пройшло дуже знакове рішення Верховного Суду України від 9 червня 2015 року. Адже висновок суду воістину приголомшує. Знов не відмовимо собі в задоволенні процитувати акт вищого судового органу держави: «у зв’язку з фактичною неможливістю виконання бюджетними державними органами судових рішень про стягнення, виплати коштів, Верховною Радою України був прийнятий Закон України» Про гарантії держави щодо виконання судових рішень «… Таким чином , (увага!) списання коштів з рахунків державного органу на виконання судових рішень проводиться тільки за умови наявності таких засобів «. Далі суд фактично звільняє від відповідальності управління Пенсійного фонду за невиконання рішення суду.

Таким чином, держава, з одного боку, позбавляє платника податків права на оскарження рішення податкового відомства, а з іншого — звільняє себе від будь-якої відповідальності за виконання зобов’язань перед цим же платником податків! Воістину майстерність держави у зміні правил гри під час самої гри гідна заздрості  професійного шулера.

Можливо, описані вище обставини і не є проявом системної державної політики, спрямованої на різке скорочення участі платників податків у легальній системі податкових відносин, можливо,  йдеться про неймовірний збіг банальних людських помилок. Однак, як кажуть, не занадто багато збігів? ..

Стаття взята з сайту:

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal